Ми перестали справді відчувати,
Нам смайли замінили почуття.
Все в Інтернеті: друзі, справи, дати.
Така вже рідна з пікселів сім'я.

Ми перестали вже життю радіти
Весь наш літопис - фото на стіні,
З яких всміхнуться вам веселі діти.
"Для всіх" веселі. У душі сумні.

Під фотками приліплять модний статус,
Цитату з класики чи може рок-зірок.
Що напророчив було Ностардамус,
Писав Шекспір в одній з своїй книжок.

І між всім тим сопливі ще зітхання,
"Крики душі" взірвали Інтернет.
І кожен пише про свої страждання
Цитатами з спільнот або сонет.

І всі ми різні. Кажуть, всі ми різні.
Ще одна думка, що одна на всіх.
Ми вже не люди. Ми тепер залізні.
Хтось замість серця диск поставить зміг.
 

Ти уяви, що світ без гравітації
Розправив крила й вгору полетів
Скрізь зоряні, чарівні інкрустації
На полотні незвіданих світів

А ти скажи.. От що тебе тримає?
Чи ж страх, що сонце випалить весь клей?
Ти ж не Ікар. В тобі клею немає.
Лякаєшся ти осуду людей.

От тобі скажуть: "Ким себе вважаєш?
Дитя Землі ти. Небо не для нас."
Відріжуть крила. Більше не літаєш.
Послухаєш ти голос сірих мас.

Та щастя, що їх так не відірвати.
Ножі ж бо твоїм крилам не страшні.
Нехай у снах. Та будеш ти літати.
Нехай не сам. Нехай лише в душі.

Поспішали люди, не збавляли кроку,

У всіх свої справи, проблем аж катма

А Місто чекало лиш Нового року

Та не помічала вже цього юрма.

Те Місто хотіло гірлянд, феєрверків,

Колядки співали, щоб навіть машини.

Натомість шмигали розлючені клерки,

Бурчали, що мусять піти до родини.

Містечко лиш слухало всі ті розмови,

Й засмучене плакало осінніми дОщами

І лютими марило місто морозами,

Веселими днями і сніжними ночами.

Раз Вітер побачив як плаче те місто

Покликав він брата свого холодного,

Його звали Сніг. Шептав йому звістку.

Спитав чом не ходить на свято він жодне.

А Сніг і не знав, що його десь чекали

Свята він проводив у повній самотності.

Зрадів він. Засипав міста і вокзали.

Усім дарував він ковток безтурботності.

Всі люди підняли замучені очі,

Їх ледь відірвали від газет і смартфонів.

Вони були ніби під покровом ночі,

Відкрив Сніг ті очі та душі мільйонів.

У серці з'явилася віра у чудо,

Згадали усі, що це переддень свята.

Вітри заспівали на повнії груди,

Помітили всі, що й світ кращим став раптом

Нам набридла буденність днів,

Нам набридла вже навіть осінь.

Ми живЕмо в країні снів -

Прокидатись не хочеться зовсім.

Нам набридло лицемір'я й образи,

Нехай всі їх накриє снігом.

Нам набридли заїжджені фрази,

Коли сльози тамуються сміхом.

Ми зберемося разом удома,

Знов зійдуться всі наші дороги.

І знайдемо старенькі альбоми,

Вмить забудемо наші тривоги.

Переглянем подерті вже фото,

І згадаємо все, що минуло.

Будуть в голосі радості ноти.

А між ними і ноти суму.

А потім вже обмін дарунками,

Що куплені сьогодні ж по акції.

Жарти, обійми, цілунки -

Квитки до душевної станції.

І хоча надворі заметілі,

Все ж зима зігріває душі.

Навіть ті, що буденні та сірі.

Особливо ті, що байдужі.

Так ніби в час ще балу і кортеси
Зібрались люди з найпишніших мас.
- Вітай, народ! Найменша ось принцеса,
Виходь скоріш! Це твій зоряний час.

Була вона вся неосяжно біла.
В очах у неї відбивався сніг.
Бажаннями пригод вона горіла.
Немов кришталь був чистий її сміх.

Казали, що це магія промоції,
Вчили її як думати, як йти.
Її навчали, грати як емоції,
як жити, як всміхатись між людьми.

Але вона чомусь була «бракована»,
Чомусь їй не хотілось йти на бал.
Вона казала: «Нащо клітка кована,
Хоч й з золота? В житті ж стільки принад!

Коли поважні всі її однолітки:
Всі ті принцеси, принци… З дитсадка
вивчали родовід, сімейні хроніки…
В неї вже була зламана рука.

Вона, було, навіть тікала з дому,
І от в один з таких страшних разів,
Як не вдалось знайти її нікому.
До найстрашніших бо пішла лісів.

Вона блукала там поміж деревами,
І їй співали тихо так пташки.
Пташки були найкращими поетами.
Вона хотіла жити там віки!

Король та королева сумували,
Вони втрачають власну же дочку!
Та раз прийшов злив чарівник до зали,
Всі вірили, що гнів його ущух.

Сказав той маг: «Я знаю заклинання,
 Принцеса повернЕться до батьків.
Засне природа. Зробим поглинання
снігом всього, що манить малюків.

Принцеса більше не побачить квітів,
Замерзне лиш від дотику ставок.
Весь сміх. Вся радість. Все почне німіти!
Інеєм вкриє все її лиш крок.

Звичайно, все те потім повернеться.
Але для неї втратить вже красу.
До неї тільки сонечко всміхнеться,
Й вона втече, забувши горе й сум.

Батьки всього і слухати не стали:
«Дерзай! Скоріш свої дива твори!
Тебе на всі поставим п’єдестали,
Лише принцесу в замок поверни…

Зробив той маг  свої пекельні справи.
Тварини сплять. І сонечко пішло.
Птахи забули ноти і октави.
Всі люди магу дякують за зло.

***

Стоїть принцеса неосяжно біла,
Мов сніг іскриться вже вона сама.
Радійте всі! Вона ж-бо уціліла!
Вона - принцеса. Звуть її Зима. 

У вирій полетіли знов лелеки,
Я пам'ятаю, мов в хороших снах,
Як ми просили звісточку здалеку,
На крилах, щоб приніс цей диво-птах.

У вирій знов птахи летять ключами,
І знов от-так сидить якесь дівча.
Вона сховалася від тата і від мами,
Просить, щоб звістку принесло пташа.

Маленька просить звісточку від брата,
Таку коротку, хоч у двох рядках.
Бо якось швидко братик став солдатом,
І на війну проляг у нього шлях.

Коли це було? Вже й не пам'ятає...
Сказав їй брат: "Повинен я іти...
Та чи вернуся я живим? Не знаю...
Та на Вкраїні вільній будеш ти!

А там війна. Там ллється кров рікою.
Давно вже світ почув цю новину.
Та дівчинка змирилась із журбою.
Бо брат герой. І знають всі чому.

Але так сильно те дівче хотіло,
Лиш звісточку. Просила хоч одну,
Бо серденько за братика боліло,
Зате що рано так побачив він війну.

Почався дощ. То плакали лелеки.
Просили в Бога сотворить дива,
Й один лиш лист поштар приніс здалеку,
Що написала стомлена рука.

Йому таки вдалося врятуватись!
Таки знайшли його десь лікарі.
Бо знав він, що не можна просто здатись.
Почув молитву з рідної землі.

***

Лелеки знов летять на чужину,
Мирні краї шукають десь далеко.
А ми чекаємо на ту весну,
Як мир на крилах принесуть лелеки!

Вона така непримітна поміж троянд -

Поміж красунь, що мають на душі колючки.
Не візьме її принц на бал-маскарад,
Не простягне принцесі в тендітні ручки.

Кременець

Ще приїжджають іноді туристи,
Щоб з висоти розглянути юрбу.
Гуляють люди. Оживає місто.
Так ніби зо три ще віки тому.

Прокинулась із містом королева,
Що еліксир шукала для життя..
І через неї тихо пада з неба
Сльози дівчати… Вбили те дівча.

Навіщо вбили? Дивне запитання..
Колись-бо знали всі один секрет:
Скупатись в крові. Проказать закляття.
І смерть не візьме до своїх лабет.

І разом з тею… ще одна дівчина
Із подругами стрибнула зі скель.
Сказала, що вже краще смертна днина,
Аніж служити ворогам людей.

Минали дні… Мінялись покоління.
Час загубився в круговерті літ.
Вже Юліуш писав свої творіння,
Щоб потім прочитав їх увесь світ.

Що сталось ще? Усе вже й не згадати…
Це місто, що багате на історію:
Музеї ‘крили.. І палили карти
І роздавали іншим території.

Це місто має запах ще шалфею,
І закохало в себе колись гори.
Як відпочити хочете з душею,
То в Кременець вас приведуть дороги!
26.10.15

Алло, Париж? Парфуми.. круасани..
Нового що? Теракти і свічки.

Алло, Париж? Найкращі ресторани..
Кров, як вино. Мов шоколад, стрічки.

За що, Париж? За що тебе вбивають?
Чи заздрять всі твоїй-то славезні?
Що кажеш ти? Ах, так.. Мовчиш.. Зітхаєш..
Невже здасишся ти у цій борні?

Невже повіриш їм про випадковість?
Невже пробачиш за такі гріхи?
Невже тобі таке дозволить совість?!
Ти ж свідком був! Ти бачив всі жахи!

І залишився, друже, уцілілим.
Тебе ж-бо рятував сам Президент!
А інші що? Прострілені.. Згорілі..
Сотні крихких життів розбилось вщент..

Що ти робив? Дивився й тихо плакав..
А міг же, хлопче, всіх їх врятувать!
Ти ж бачив все! Все бачив до теракту!
Сказав би людям: "Кулі в нас летять!"

Та сталось так. Жаль, це вже не змінити.
Не любить Доля похибки й ремарки.
А з нами що? Ми мусимо так жити..
Щоб ворон болі знов нам не накаркав.